Наукові записки НаУКМА. Історія і теорія культури

Vices temporum tenaces indurant

2026-05-21T16:15:36+03:00

Vices temporum tenaces indurant

Репрезентація кримськотатарської культури в українському сучасному ігровому кіно: наративи колективної пам’яті, втрати та повернення

2026-05-22T14:47:42+03:00

Статтю присвячено аналізу репрезентації кримськотатарської культури в сучасному українському художньому кіно крізь призму колективної пам’яті, втрати та повернення. На основі міждисциплінарного підходу (memory studies, постколоніальний аналіз, медіадослідження) простежено еволюцію репрезентаційних моделей на матеріалі українських фільмів 2003–2025 років. Виокремлено такі наративні конфігурації: метафорична присутність кримськотатарського світу; персоналізація через побутові історії; самоартикуляція колективної травми депортації; формування етичної суб’єктності; ритуалізоване повернення та сакралізація дому-Криму; введення кримськотатарського досвіду в спільний простір сучасного політичного спротиву; осмислення внутрішньої свободи в умовах несвободи. Виявлено поступовий перехід до більш суб’єктної перспективи й окреслено обмеження кінематографічного дискурсу.

Цифрові трансформації як одна із сучасних тенденцій розвитку українських музеїв

2026-05-23T10:23:51+03:00

Погоджуючись із тезою, що майбутнє музеїв не має бути вибором між класичним відвідуванням та цифровими технологіями, авторка аналізує цифрові трансформації як одну із сучасних тенденцій розвитку українських музеїв.
Розглянуто теоретичні засади цифровізації та цифрової трансформації, програми стратегій цифрової трансформації як одне з першочергових завдань на сучасному етапі, виклики цифрової трансформації (діяльність українських музеїв під час пандемії COVID-19 та в умовах воєнного стану).
Наголошено, що нині важливо не лише зберегти музейні колекції, нерухомі об’єкти культурної спадщини та цифрову культурну спадщину, а й популяризувати їх. Через презентацію та інтерпретацію минулого музеї формують критичне мислення, культурну пам’ять, ідентичність.

Княжий портрет у Софії Київській у річищі історії: світський сюжет і літургійний контекст

2026-05-23T10:40:24+03:00

У статті в новому ракурсі досліджено ктиторську фреску початку ХІ ст. на стінах центрального нефа митрополичого Софійського собору в Києві, яка є родинним портретом його засновника і будівничого. Тривалий час вважали, що ним був Ярослав Мудрий. На підставі результатів сучасного вивчення Софії Київської доведено, що справжнім ктитором собору є київський князь Володимир Великий. Ярослав Мудрий лише завершив розпочату справу, проте саме йому літописці тенденційно приписали заснування й будівництво храму. Ця стаття має на меті поглиблене висвітлення змісту фрески на основі історичного, культурологічного та мистецтвознавчого аналізу. Важливим підґрунтям є простежений авторкою виразний літургійний контекст цього сюжету. Показано трансформації, актуальність та значущість фрески як для доби її створення, так і для подальших епох. Наголошено на комеморативній функції княжого портрета та на важливості його коректного прочитання сучасною людиною.

Семантичний простір Донбасу: від «Дикого Поля» до «Атлантиди» [in English]

2026-05-22T13:21:26+03:00

Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року актуалізувало потребу в дослідженні вітчизняного соціокультурного простору, особливо Донбасу, адже саме в цьому регіоні розпочалося збройне протистояння українських військових проти російських окупаційних військ. Теоретичним підґрунтям цієї розвідки є концепція регіональної ідентичності. У статті простежено формування регіональної ідентичності Донбасу в умовах тривалих соціокультурних трансформацій: від колонізації Дикого Поля у XVII ст., розвитку промислових потужностей у XIX–XX ст. до нинішнього занепаду внаслідок бойових дій. Наголошено на семантичних змінах у топоніміці (Юзівка — Сталіно, Маріуполь — Жданов, Луганськ — Ворошиловград), поступовому витісненні пам’яті про козацьку спадщину та боротьбу на фронтирі, зміні її на радянський культ вождів і партійних керівників; на політиці русифікації, денаціоналізації та радянізації людей, для яких Донбас став новим домом. Розпад СРСР і криза в ранній період української незалежності призвели до самоізоляції регіону та його ідентичності, внаслідок чого він виявився вразливим до російської ідеологічної експансії.
З огляду на неодмінну післявоєнну відбудову України акцентовано на потребі формування системної державної стратегії реінтеграції не тільки Донбасу, а й усіх тимчасово окупованих територій України, задля створення спільного національного соціокультурного простору. Реалізація такого підходу унеможливить самоізоляцію будь-яких інших «регіональних ідентичностей» у загальноукраїнському контексті.

Печери як ріка: середньовічні просторові уявлення про підземні лабіринти Києво-Печерського монастиря

2026-05-22T14:14:34+03:00

У статті розглянуто середньовічні уявлення про печери Києво-Печерської лаври крізь призму символічного мислення, характерного для християнської культури Середньовіччя. Авторка пропонує відхід від суто позитивістського, фізико-геологічного трактування печер і зосереджується на їхньому духовно-образному вимірі, зокрема на водній символіці, яка, попри фактичну відсутність води, відігравала ключову роль у сакральному сприйнятті підземного простору. Печери проінтерпретовано як символічні ріки або моря — простори переходу, очищення, ініціації та шляху душі до вічності. На матеріалі патерикових текстів, агіографічних сюжетів, археологічних даних і ранньомодерних описів Києва показано, що море, ріка (зокрема Дніпро) та печери мислилися як семантично тотожні сакральні локуси. Особливу увагу приділено традиції поховань у дерев’яних колодах, які тлумачаться як образи човна й хресної смерті, а також уявленням про надзвичайну протяжність печерних лабіринтів, співвіднесених із підземними ріками. Доведено, що водна символіка є не периферійним мотивом, а фундаментальним елементом середньовічної сакральної географії Києво-Печерської лаври, без урахування якого неможливе адекватне розуміння духовного сенсу печер.

Культурна травма між досвідом і значенням [in English]

2026-05-21T16:30:38+03:00

У статті здійснено критичне переосмислення впливової теорії культурної травми, розробленої Джеффрі Александером та його колегами, і поставлено під сумнів її претензію на роль універсальної моделі для розуміння колективної травми. Стверджується, що цю теорію доцільніше розглядати як неофункціоналістську апропріацію культурного повороту в соціології. У цій теорії культурна травма постає наслідком успішної публічної репрезентації: дискурсивним конструктом, який можна діагностувати на рівні наративів і колективної ідентичності (те, що авторка називає «дискурсивним детермінізмом»), тоді як питання втіленого досвіду й зцілення відходять на другий план.
У статті показано, як це зміщення від досвіду до значення супроводжується діагностичним фокусом теорії культурної травми, коли ключовим стає питання не про те, як пережито чи переживається насильство, а чи «сконструйовано» травму в цьому суспільстві. Конструктивістська лексика Александера прочитується крізь призму його функціоналістського, орієнтованого на системність стилю мислення, що виявляє напруження між антисистемністю конструктивізму і його апропріацією для побудови діагностичної системи. Спираючись на дискусії довкола культурного повороту, авторка вводить теорію культурної травми в ширший інтелектуальний контекст. Якщо віра в силу мови конструювати реальність спершу відкривала можливості критичної роботи з культурою, то на пізнішому етапі її однобокість стала очевидною, породивши потребу звернутись до втілених вимірів досвіду.
З цього погляду теорія культурної травми постає не стільки універсальною і готовою для застосування моделлю, за яку вона себе видає, скільки симптомом запізнілої фази культурного повороту, що ризикує перетворити травму на наративний капітал, маргіналізуючи досвід страждання і практики зцілення. Український контекст війни та тривалого колоніального насильства мотивує критику теорії культурної травми, однак головний внесок статті полягає в проясненні концептуальних та етичних питань, важливих для досліджень травми, культури та критичної теорії.

Лиха як культурні каталізатори: історичні відповіді та сучасні культурні кризи [in English]

2026-05-22T12:49:55+03:00

У статті розглянуто катастрофи не лише як руйнівні події, а й як умови, що ініціюють процеси культурної трансформації. Вихідною тезою є розмежування катастрофи як моменту радикального розриву та кризи як тривалого процесу інтерпретації, коли суспільства намагаються осмислити порушення звичних смислових порядків.
Розроблено концептуальну рамку, що пояснює, як культурні механізми трансформують катастрофічний розрив у стабілізовані форми резилієнтності (життєстійкості). Спираючись на теорію культурної травми Джеффрі Александера, авторка пропонує триетапну модель культурної трансформації: 1) інтерпретація — формування наративів, через які катастрофа стає осмисленою; 2) експресія — втілення цих інтерпретацій у символічних формах, зокрема в мистецтві, ритуалах і медіа; 3) інституціоналізація — закріплення цих смислів у соціальних структурах, як-от практики пам’яті, освітні системи та організаційні форми. За таких обставин резилієнтність постає не як спонтанний результат відновлення, а як структурований культурний процес, зумовлений владними та символічними відносинами.
Дослідження ґрунтується на якісному історико-порівняльному аналізі, що дає змогу виявити повторювані культурні механізми в різних контекстах.
Аналіз історичних і сучасних кейсів із центральним фокусом на війні Російської Федерації проти України показує, що культурна трансформація відбувається через конкуренцію інтерпретацій, нерівний доступ до символічних ресурсів і процеси інституційного закріплення смислів. У цих умовах культурна резилієнтність постає як соціально диференційований процес: нерівномірний досвід насильства, переміщення та втрат формує множинність інтерпретацій і конкуренцію наративів пам’яті, водночас породжуючи солідарність і відтворюючи механізми соціального виключення в контексті полікризи, що підсилює як інтеграційний потенціал культури, так і ризики її фрагментації.
У контексті глобальної взаємозалежності цифрові медіа прискорюють і розширюють ці трансформації, виводячи їх у транснаціональні простори, де наративи циркулюють асиметрично. Історичні прецеденти не пропонують універсальних моделей реагування, проте дають змогу виявити повторювані культурні механізми, що структурують перехід від катастрофи до резилієнтності.
Результати дослідження обґрунтовують розуміння культури як первинного механізму соціальної адаптації. Катастрофа постає не як переривання соціального порядку, а як момент його переорганізації, коли через процеси інтерпретації, символічного вираження та інституціоналізації формується новий культурний і соціальний лад та відбувається переосмислення колективної ідентичності.

Феномен Трикстера в соціокультурних практиках політичного простору метамодерну [in English]

2026-05-23T11:05:52+03:00

Найбільш репрезентативним проявом національного менталітету, безумовно, є культура. Національні культури моделюють ідентичність, формуючи сенс поняття нації, з яким її члени можуть себе ототожнювати. Зрозуміло, що креативним чинником подібної творчості є міфологія.
Проте культура діє як могутня етнокреативна сила, тому що актуалізує не тільки втілені в життя, а й потенційно можливі варіанти історичного процесу, акумулюючи досвід поколінь. Національний менталітет втілюється в культурі через специфічні варіації архетипів, пов’язані з філософською ідеєю «несвідомого», яку у психоаналітичних концепціях активно розробляли З. Фрейд та К. Юнг. Загалом концепт «архетип» має різноманітні визначення, починаючи з античності; К. Юнг лише ввів поняття «архетипів колективного несвідомого». Нині міфологічне поняття архетипу (Є. Мелетинський, С. Кримський) є ширшим і глибшим, ніж психологічне. Асоціюючись із методологічно специфічним способом бачення, такі реконструкції не завжди заглиблені в минуле, тому що, трансформуючи минуле в символи, здатні проєктувати майбутнє. Архетипи є не лише відбитками (осадом) типового досвіду, що постійно повторюється, але й діють водночас як сили та тенденції до його відтворення. Отже, реконструкція архетипів завжди актуальна й допомагає тлумачити певні процеси як національні феномени. Аналіз архетипів є адекватним і раціональним науковим методом дослідження національної культури та менталітету, що вимагає емпіричного доведення наскрізності та стійкості структур, які можуть бути використані для характеристики індивідуальності людей і народів. Незважаючи на те що архетипи є непохитними елементами несвідомого, вони здатні змінювати свій вигляд у межах культурного процесу, тому актуальним є як генетичний пошук загальнолюдських образів, так і історичне дослідження розгортання архетипових форм у соціокультурних практиках.
У статті проаналізовано феномен Трикстера, який постає з архетипу Трикстера, образів культурного героя та героя культури через їх синкретизацію та трансформацію, з огляду на певний культурний контекст. Аналогічні алгоритми простежуються у психотипі та діях політиків доби «комікократії» — сучасного тренду світової політики, коли главами держав обирають людей, у минулому причетних до шоу-бізнесу.
Мета дослідження полягає в аналізі феномена Трикстера в репрезентації сучасних політиків на прикладі В. Зеленського та Д. Трампа. У статті розглянуто образи президентів України та США, кожен з яких постає героєм культури, виразником соціокультурних позицій, уособлюючи властивості національного культурного простору. Кожному з них притаманне позиціонування себе як культурного героя — рятівника та упорядника світу. Це впорядковує палімпсест культурних смислів, що характеризує їхній політичний імідж.
Феномен Трикстера є домінантною та об’єднувальною характеристикою зазначених політиків. Утім, якщо спільно розглядати образи президентів, то можна детермінувати їх як Трикстера (Трамп) та Джокера (Зеленський). Саме такі лідери виявилися затребувані в хаосі політичних катаклізмів доби метамодерну — метаіронії, осциляції та постправди.